На похмурих верфях порту, де розбираються кораблі, розгортається захоплива драма руйнування та відродження. Тут списані судна, які колись перевозили наші банани та одяг по всьому світу як мегавантажні судна, зустрічають свій сумний кінець, а підроблені сертифікати та невідомі токсини розкривають темні таємниці цієї галузі. Але це лише початок.
У Бангладеш щороку розбирають та «переробляють» близько 800 океанських гігантів, що є моторошним видовищем, яке розкриває крихкість нашого довкілля та глибини людської розбещеності.
У сповненій труднощів та злиднів атмосфері робітники працюють голими руками та найпростішими інструментами на величезних кораблях. Більшість із них походять із сільської місцевості на півночі країни та подорожують самі до Чіттагонга, щоб відправити свої важко зароблені гроші додому своїм родинам. Працюючи за надзвичайно низьку зарплату та в небезпечних умовах, часто без будь-якого захисного одягу, вони ризикують своїм життям. Корпуси суден розрізають паяльними лампами, розчавлюють та перекидають, перш ніж їх відтягнуть під час відпливу. Небезпека чатує постійно: робітники можуть послизнутися, травмуватися об гострі краї або бути вражені падаючими уламками. У глибинах кораблів загрожують вибухи газу. За статистикою, щонайменше одна людина втрачає тут життя щотижня, але реальна кількість, ймовірно, набагато вища, оскільки багато робітників, включаючи дітей та підлітків, помирають від отруєння або інфекцій. Вони повністю піддаються впливу небезпечних випарів та речовин. Територія навколо суднорозбірних заводів забруднена через недостатні заходи безпеки: токсичні речовини часто миттєво виносяться, забруднюючи пляжі та осади. Крім того, гирла річок та ґрунтові води сильно страждають, оскільки забруднюючі речовини змиваються вглиб країни припливами. Лише кілька суднобудівних заводів мають системи утримання для зв'язування та утилізації мінеральної нафти, важких металів та азбесту на місці.
Без належних умов для зберігання та утилізації небезпечних відходів у районі Чіттагонга, токсичні речовини з демонтованих суден просто скидаються на ринок вживаних відходів, перепродаються або продаються знову міжнародним та вітчизняним покупцям. Така неконтрольована практика завдає додаткової шкоди навколишнім громадам, які вже страждають від наслідків. Стара сталь використовується для будівництва мостів та будівель. Той факт, що 95% судна переробляється таким чином, свідчить про «зелений цикл»: меблі та відпрацьовану олію відкачують, вивозять та перепродають. Однак побічні наслідки для навколишнього середовища та місцевого населення є значними.
Витрати та вигоди розподілені нерівномірно. Розливи нафти та азбестовий пил не досягають європейських пляжів. І доки це так, не буде інтересу до справедливішого рішення. Ціну за «західну» модель споживання, яка базується на необмеженій доступності, платять країни Глобального Півдня, які не мають реального вибору, чи хочуть вони брати участь у цій торгівлі.
Компанії, які отримують прибуток від демонтажу суден завдяки низьким витратам на утилізацію, намагаються захистити свої прибережні зони воротами та стінами. Правозахисники виступають за покращення умов праці на суднорозбірних заводах. Документальні фільми «Пожирач заліза» та «Токсичний танкерний металобрухт для Бангладеш» проливають світло на проблеми та причетність німецьких судноплавних компаній.
Зміна прапора є ключовим методом обходу правових норм щодо утилізації суден. Європейські судноплавні компанії реєструють свої судна під іноземними прапорами, часто з країн, що не входять до ЄС, щоб обійти суворі правила ЄС. Ці «прапори зручності» часто походять з карибських острівних держав, таких як Сент-Кітс і Невіс. Завдяки цій практиці судноплавні компанії заощаджують витрати на належну утилізацію, сплачують податки державам прапора та обходять правила утилізації суден.
Наслідки тривожні: зміна прапора суден за межами ЄС є поширеним явищем, настільки, що ще у 2007 році близько половини суден, що належать європейським судноплавним компаніям, плавали під неєвропейськими прапорами. Навколишнє середовище поблизу прибережних верфей також зазнає тривалої шкоди. Для розширення верфей мангрові ліси часто вирубують, щоб звільнити місце для скелетів суден. Токсичні речовини, що викидаються суднами, які безконтрольно просочуються в пісок, також знищують місцеве біорізноманіття. Забруднення навіть видно на супутникових знімках. Наприклад, у Читтагонзі, найбільшому суднорозбірному заводі Бангладеш, нафтові плями тягнуться на кілометри в Бенгальську затоку, про вплив яких на море можна лише здогадуватися. Оператори суден отримують прибуток від низьких витрат на утилізацію, тоді як робітники та довкілля країн глобального Півдня несуть на собі основний тягар негативних наслідків. Водночас не можна ігнорувати економічні вигоди від утилізації суден. Бангладеш значною мірою залежить від сталі, яку «отримують» шляхом розбору суден
І доки ця прикра реальність залишається незмінною, ми не лише приховуємо справжню ціну наших споживчих звичок, але й жертвуємо незліченними людськими життями на вівтарі прибутку та зручності. Темні тіні суднобудівних заводів продовжуватимуть нависати над невинними життями на узбіччі суспільства, поки ми заплющуємо очі на руйнування, яке наш споживчий вибір завдає деінде. Але ми більше не можемо відводити погляд чи ігнорувати наслідки наших дій. Настав час нам, як суспільству, взяти на себе відповідальність і боротися за більш справедливе та стале майбутнє – майбутнє, в якому ні довкілля, ні людські життя не приносяться в жертву на вівтарі прибутку, а дітей та молодь позбавляють дитинства.
